Девонський період (девон) – четвертий геологічний період палеозойської ери тривалістю близько 55 млн років. Почався 419,2 ± 3,2 млн років тому, а закінчився 358,9 ± 0,4 млн років тому.

У девоні виділяють три епохи: Верхня, Середня і Нижня.

Тектоніка

Ранньодевонська епоха була вираженою геократичною епохою. На її протязі завершилися каледонські тектонічні рухи. Розпочалися значні регресії моря, що підсилювалися значними підняттями. Їхнім наслідком була інтенсифікація денудації суходолу, особливо у найбільш прогнутих ділянках платформ – наприклад на озерно-алювіальних внутрішньоматерикових низовинах або в межах великих дельт річок, де у великому обсязі відбувалося накопичення уламкових відкладів різної розмірності. Великі простори Північноамериканського і Східноєвропейського континентів займали мілководні моря з максимальною глибиною не більше 400 м. На завершальній стадії каледонського горотворення у результаті диференціації тектонічних рухів, а також їх значної амплітуди, в межах геосинклінальних поясів і на периферії більшості платформ, які зазнали значного підняття, утворилися міжгірські і передгірні прогини і западини. Максимальна висота континентів в цей час не перевищувала 2000 м над рівнем моря.

Морські ландшафти характеризувалися великою різноманітністю. Низинні та підвищенні морські узбережжя були сильно порізані. Поряд із затоками існували лагуни і естуарії, часто відгороджені від моря піщаними косами, барами або ланцюжками берегових рифів. Від морського узбережжя в сторону моря далеко простягалися мілководні шельфові зони, які змінювалися материковими схилами, а далі глибоководними ділянками з глибинами понад 1500 м. В середині девону активність земної кори не знизилася, і цей процес супроводжувався інтенсивним підводним вулканізмом. У межах багатьох континентів і мікроконтинентів підняття нерідко змінювалися прогинами, і лише Китайський, Індостанський, Південноамериканський і Африканський континенти протягом всього девонського періоду зазнавали загального підняття, в результаті чого виникли великі розломи земної кори. Переважання континентальних умов розвитку в девонського періоді на багатьох материках зумовило інтенсивну денудацію і поступове вирівнювання контрастного рельєфу, що виник під час каледонських тектонічних рухів.

Гідросфера й атмосфера

Глобальний клімат у девонський період був напрочуд м’яким: середні температури океану становили +25–0 градусів за Цельсієм (порівняно із 40–50 градусами у попередні ордовицький та силурійський періоди).

Північний та Південний полюси були лише незначно прохолоднішими, ніж райони, розташовані ближче до екватора, не було крижаних шапок; а льодовики формувались лише на вершинах високогірних хребтів. Відповідно тривалий час девон помилково вважався парниковим через географічну обмеженість викопних решток суперконтиненту Єврамерика, що вказували на тропічний клімат. Насправді ж клімат девону відрізнявся у часі та просторі. Наприклад, під час раннього девону посушливі умови характерні для переважаючої частини тодішнього світу, включаючи Сибір, Австралію, Північну Америку та Китай, а для Африки та Південної Америки характерний теплий помірний клімат. У пізньому девоні, навпаки, посушливі умови були менш поширеними у всьому світі, помірний ж клімат був домінуючим.

Під час девонського періоду продовжувалось зближення континентальних плит і закриття океанів з утворення гірських хребтів, наприклад Аппалачської гірської системи в Північній Америці. Відповідно домінували неглибокі моря, в яких накопичувалися товсті вапнякові товщі.

У девоні Земна атмосфера змінилася з тонкої повітряної плівки на газове середовище, де кисню було майже вдосталь. Натомість рівень вуглекислого газу різко знизився. Новоутворені ліси витягували вуглець з атмосфери, який потім акумулювали у відкладах. Такі процеси відобразились у середньодевонському похолоданні десь на 5 °C. А от пізній девон нагрівся до рівнів, еквівалентних ранньому. На пізньодевонське потепління вказують особливості у поширенні тодішніх рослин.

Органічний світ

У девоні істотно змінилися фізико-географічні умови, які призвели до зміни флори і фауни.

У водах девонських морів і океанів жили численні водорості: сифонові, синьо-зелені, червоні, в лагунах – харові.

Псилофіти, що з’явилися в силурійський період у ранньому девоні вже були організовані складніше. Їхнє тіло досить чітко ділилося на корінь, стебло та гілочки. Від них у середньому девоні виникли примітивні папороті. Вони вже мали дерев’янисте стебло. Гілки цих рослин починають виконувати різні функції, а їхні кінцеві частини поступово перетворюються на розсічені листки, за допомогою яких відбувався фотосинтез. Ростуть і інші нащадки псилофітів: плаунові і членистостеблові, організовані значно складніше, ніж псилофіти. Вони поступово витісняють своїх предків, захоплюючи простори їхнього існування і розселяючись у вологих місцях, у мілких лагунах і болотах. У верхньому девоні псилофіти зникають. З’являються перші насінні папороті, кордаітові та справжні папороті.

Спорові псилофіти, примітивні папороті, плаунові, членистостеблові росли в зволожених і болотистих місцях, утворюючи густі зарості. Вони були до 30 м заввишки і до метра завтовшки. Розмножувалися спорами, які проростали в паросток лише у вологому середовищі.

Перші насінні рослини на верхівках спеціалізованих листків мали насінні зачатки, які лежали відкрито на листках. Тому ці рослини і названо голонасінними. Вони були вже справжніми деревами із справжнім листям і органами розмноження у вигляді шишок. Голонасінні могли розмножуватися безпосередньо на суші, бо для проростання насіння водне середовище не потрібне. Крім того, насіння – це багатоклітинний орган із значною кількістю запасних поживних речовин, які забезпечують зародок на початку його життя всім необхідним, а покрив насіння добре захищає його від несприятливих умов. Усе це дало можливість голонасінним широко розповсюдитись на суші. І хоча спорові рослини продовжують існувати, панівне становище серед рослин поступово займають голонасінні.

Сухий жаркий клімат на материках спричинив висихання багатьох річок, озер, боліт, лагун, мілких внутрішньоконтинентальних морів. З водяних тварин виживали лише ті, які, крім зябер, що давали їм змогу жити у воді, мали ще й легені. За допомогою легень вони могли дихати атмосферним повітрям, коли висихали водойми. До них відносять насамперед дводишних риб, які мали рогові зуби та гострі ребра. У 1870 р. в двох маленьких річках Австралії було виявлено живі екземпляри дводишних риб. Будовою вони нагадували своїх викопних предків. Пізніше в Африці та Південній Америці також було знайдено дводишних риб.

Крім них, у пересихаючих водоймах девонського періоду водилися кистепері риби. Завдяки плавцям, які нагадували кисть, кистепері риби могли повзати. Плавальний міхур у них був збагачений кровоносними судинами і відігравав роль легень. Отже, кистепері риби могли дихати повітрям і переповзати з лагуни в лагуну в пошуках їжі і води. Скелет кистеперих майже повністю окостенів. Череп складався з кісток, які є в черепах вищих хребетних тварин, що свідчить про те, що кистепері риби були предками всіх наземних хребетних, у тому числі й амфібій, які з’явилися у верхньому девоні. Це вже були справжні наземні тварини. Вони жили на суші, хоча й мали ще багато спільного з рибами – форму черепа, луску, зяброві кришки.

Іноді девонський період називають періодом риб. І справді, в морях і озерах девонського періоду жила величезна кількість їхніх представників. Окрім кистеперих і дводишних, до кінця палеозою жили ганоїдні риби, у яких луска мала ромбічну форму, була товстою і розміщувалась правильними косими рядами. Пізніше ганоїдних риб витіснили досконаліші форми. У морях з’явилось багато риб з твердим шкіряним скелетом, з панцирними щитками, шкіряними зубами. У ті далекі часи, коли хребетні лише досягали першого свого розквіту і дали численні відгалуження, існували форми і з примітивною внутрішньою організацією.

У девонських відкладах трапляються рештки форм швидко плаваючих маленьких гнучких акулоподібних рибок – предків акул. У відкладах великих внутрішніх морів девонського періоду знаходять представників і досить великих панцирних риб, які за формою нагадують трилобітів. Панцир деяких риб покривав не лише передню частину тіла, а й плавці. Рятуючи риб від нападу хижаків, він одночасно заважав їм і рухатись.

Найбільшого розповсюдження набули артродири та антиархи. У ході еволюції деякі артродири досягали справді велетенських розмірів. Довжина дунклеостевса, приміром, могла перевищувати 12 м, а довжина акулоподібних, яких він переслідував, була близько 1,2 м.

Важливе місце серед безхребетних девонських морів океанів займали велетенські ракоскорпіони. Частина їх пристосувалася до умов життя в солонуватих і опріснених водоймах. Основною здобиччю ракоскорпіонів були трилобіти і риби.

Девонські комахи мали перетинчасті крила. Більшу частину свого життя вони проводили у воді.

У девонських морях уперше з’явилися хижі головоногі молюски – амоноідеї. Їхня спірально закручена черепашка мала перегородки.

Серед голкошкірих найбільш поширені в цей період морські лілії, морські зірки і морські їжаки.

У девонський період почалося вимирання багатьох силурійських форм: трилобітів, ракоскорпіонів, давніх голкошкірих.

Основні зміни фауни й флори відбувалися і на суші. У кінці девону на Землі росли ліси з папоротей, хвощів, плаунів. У цих лісах уже жили комахи і давні павуки. З’явилися перші земноводні тварини – стегоцефали.

Корисні копалини

З девонськими відкладами пов’язана велика кількість корисних копалин: нафта, кам’яна сіль, горючі сланці, боксити, залізна руда, мідь, золото, марганцеві руди, фосфорити, гіпси, вапняки.

Візуалізація статті нижче: