Силурійський період (силур) – третій геологічний період палеозойської ери тривалістю близько 42 млн років. Почався 443,8 ± 1,5 млн років тому, а закінчився 419,2 ± 3,2 млн років тому.

У силурі виділяють чотири епохи: Лландоверійську, Венлокську, Лудловську і Пржидолську.

Тектоніка

Характерна особливість силурійського періоду – поступове опускання суші під воду. Моря розмивали більшість щойно сформованих гірських масивів і затопили величезні площі. Повільне занурення суші і опускання дна океану призвели до накопичення осадових порід-мергелів, пісковиків, доломітів, граптолітових сланців, брахіоподових і коралових вапняків.

Гігантський суперконтинент Гондвана (якому судилося розділитися сотні мільйонів років тому на Антарктиду, Австралію, Африку і Південну Америку) поступово перемістився у південну півкулю, в той час як менший континент Лаврентія (майбутня Північна Америка) зайняв екватор.

В кінці силуру відбуваються горотворні процеси, завдяки яким сформувалися Скандинавські і Кембрійські гори, а також гори Південної Шотландії та Східної Гренландії. На місці Сибіру утворився великий материк Ангарида, частково сформувалися Кордильєри. Клімат протягом усього силурійського періоду, ймовірно, був теплим, вологим і лише в кінці силуру на півночі він став сухим і спекотним.

Гідросфера й атмосфера

Силурійський період став часом, коли Земля зазнала значних змін, що мало важливі наслідки для навколишнього середовища та життя в ній. Одним із результатів цих змін стало танення великих льодовиків. Це сприяло значному підвищенню рівнів великих морів. Силур став свідком відносної стабілізації глобального клімату, що завершила попередню нестабільність кліматичних коливань. Відповідно, ще на початку силурійського періоду на континентах, які перебували в середніх і високих широтах, продовжували панувати прохолодні умови – значна частина місцевих континентів була покрита льодовиками. Проте глобальна температура до кінця періоду підвищилася і становила близько +25 °С. У другій половині силурійського періоду в високих широтах клімат знову став помірно теплим, близьким до субтропічного. Широтні кліматичні відмінності були досить подібними до сучасних, льодовики переважно характерні для високих широт. Проте, льодовикові утворення цього часу збереглися в межах сучасної Болівії, на півночі Аргентини і на сході Бразилії. Протягом усього силурійського періоду тропічні умови існували на значній частині майбутніх Північно-Американського і Євразійського континентів. Аридні регіони характерні в зоні між 40° пн. і пд. широти. Теплі мілкі моря охоплювали значну частину екваторіальних масивів суші.

Отже, загалом протягом силурійського періоду клімат був теплим і стабільним, на відміну від льодовикового періоду пізнього ордовику та екстремальної спеки девону. Земля вступила в тривалу тепличну чи парникову фазу. Теплий, стабільний клімат посприяв одній з найбільш значущих подій силурійського періоду: появі перших рослин, які колонізували землю.

Органічний світ

У силурійському періоді життя проникає на суходіл. Перші наземні рослини, залишки яких знайдені в силурійських відкладах, отримали назву псилофітів, що означає безлисті – голі рослини. У висоту вони не перевищували й півметра. За зовнішнім виглядом ці рослини нагадували сучасні сфагнові мохи, однак мали більш просту організацію. За своєю будовою псилофіти найбільш схожі на бурі водорості, від яких вони, мабуть, і походять. Росли псилофіти в зволожених місцях або в маленьких, мілководних водоймах.

Галуження у псилофітів було дихотомічним, тобто кожна гілка поділялася на дві. Їхній організм ще чітко не розподілявся на кореневу і стеблову частини. Замість коренів у них були відростки – ризоїди, якими вони кріпилися до ґрунту. Роль листя виконували специфічні лусочки. На кінчиках їхніх гілок розташовувалися спорангії, в яких розвивалися спори.

Серед рослин силурійських водних басейнів переважали водорості: зелені, синьо-зелені, червоні, сифонові та бурі, які майже не відрізнялися за своєю будовою від сучасних. Така схожість наштовхнула деяких дослідників на думку про те, що в окремих частинах сучасних океанів температура, солоність й інші особливості води збереглися такими ж, якими вони були в той далекий час.

Тваринний світ силурійського періоду представлений переважно тими ж типами безхребетних, які жили й в ордовику. Досить поширеними були трилобіти (понад 80 видів), молюски (понад 760 видів), брахіоподи (понад 290 видів) і морські лілії, чашечки яких мали характерні для цистоідей ромбічні пори. У пізньому силурі з’являються численні представники морських зірок і морських їжаків.

Серед силурійських двостулкових молюсків великого значення набувають таксодонти, гетеродонти і десмодонти. Характерною особливістю деяких з цих тварин були їхні стулки, що загиналися в протилежні сторони.

У солонуватоводних бухтах жило безліч тонкочерепашкових форм.

Черевоногі молюски силуру виділялися дуже цікавими особливостями. Переважна більшість мала закручену вправо черепашку. Крім того, деякі з них мали кулеподібну черепашку з розрізом посередині, який поступово заростав або перетворювався на ряд дірочок.

Черевоногі молюски силуру виділялися дуже цікавими особливостями. Переважна їх більшість мала закручену вправо черепашку. Крім того, деякі з них мали кулеподібну черепашку з розрізом посередині, який поступово заростав або перетворювався на ряд дірочок.

Поширилися в морях силурійського періоду й головоногі молюски. Представники невеликого роду ворбольтела з роговою черепашкою, які жили в кембрійський і ордовицький періоди, дали численних нащадків (великих і малих) з округлими й гладенькими вапняковими черепашками. Це свідчить про їхню значну рухливість.

На відміну від черевоногих молюсків, тіло яких майже повністю заповнювало черепашку, головоногі жили в камері, яка була відділена від інших перетинкою. Перетинки між нежилими камерами мали круглі отвори, через які проходила тканина у вигляді тяжа, так званий сифон.

До статевої зрілості тіло молюсків повністю заповнювало жилу камеру. Після відкладання яйця тіло стискувалося, і жила камера ставала надто великою для молюска; тоді й виникала перетинка, яка зменшувала її об’єм. Молюск знову ріс, збільшувалася і жила камера, а з часом виникала й нова перетинка,

Найбільш відомими представниками головоногих були ортоцераси. Їхнє м’яке тіло нагадувало сучасних восьминогів, але на відміну від них ортоцераси мали довгу пряму черепашку, яка нагадувала прямий ріг. Звідси й назва їх «ортоцераси», що в перекладі означає «прямий ріг». Завдовжки вони були до 1 метра. Ортоцераси плавали черепашкою вперед, а в спокійному стані зависали за допомогою повітряних камер і хватальних щупалець, розпускаючи їх як парашути. Ортоцераси – предки всіх головоногих, що мали перетинки. їхній нащадок – наутилус – живе і в наш час.

У силурійський період поряд із трилобітами продовжує розвиватися своєрідна група тварин, тіло яких було покрите міцним панциром з численними шипами і складалося із сегментів (5-ти головних, 7-ми грудних і 6-ти черевних) та овального хвостового плавця або кінцевої голки. Цих тварин називають ракоскорпіонами. Рухливі, добре озброєні, вони були справжніми володарями силурійських морів.

У пізньому силурі з’являються перші тварини, які дихали легенями. Це близькі родичі сучасних скорпіонів, однак, вони мали багато спільного з ракоскорпіонами, тобто були перехідною групою від ракоскорпіонів до сучасних скорпіонів.

З представників коралів найпоширенішими були табуляти – червоподібні тварини з вапняковими трубочками, які жили колоніями. Трубочки ділилися на камери перетинками. Іноді, крім перетинок, вони мали ще довгі ряди коротких шипів або поздовжніх ребер. У середньому силурі з’являються перші представники справжніх коралів. Вони жили окремими особинами. Їхня чашечка мала міцну зовнішню стінку і була заввишки до 20 см. Одні корали мали чітку чотирипроменеву будову, інші – двобічносиметричну, яка лежить в основі будови всіх коралів і спостерігається навіть у зародкових формах сучасних коралів. Від чотирьох рядів ордовицьких плаваючих остракод походять 23 роди силурійських, розмірами 22–80 мм. Серед голкошкірих у силурі з’являються справжні бластоідеї, офіури, морські зірки, справжні морські їжаки.

Силурійські риби ще не мали внутрішнього кісткового скелета. Їхнє тіло і ротова порожнина були щільно вкриті маленькими шкіряними зубчиками. Серед риб зустрічалися кістковощиткові, безщиткові й різнощиткові. У пізньому силурі з’являються справжні щелепні риби, які мали парні плавці й складний скелет.

У середньому силурі від Європи до Сибіру, від Канади до Аргентини поширилися конусоподібні, прямі або зігнуті в спіраль граптоліти. Наприкінці силуру вони майже повністю вимерли. Близькі родичі голкошкірих, граптоліти великими групами прикріплювалися до скель. Деякі граптоліти мали ніжні парашути, завдяки яким вільно плавали в морській воді. їхні зовнішні скелети формувалися з хітиноподібної речовини. Жили ці тварини зазвичай поблизу низьких берегів, у лагунах, на невеликих глибинах, де відкладалися глинисті відклади, багаті на органічні речовини.

Коли в кінці силуру в результаті тектонічних рухів береги піднялися, біля них почав відкладатися грубоуламковий матеріал. Посилився прибій. Сформовані умови чинили негативний вплив на граптолітів, тому їхній життєвий ареал значно скоротився. Поблизу берегів стали з’являтися корали, брахіоподи, моховатки, для яких нові умови були надзвичайно сприятливими. Нові роди риб наутилоідей харчувалися граптолітами, що також призвело до значного зменшення їхньої чисельності. На граптолітів полювали, ймовірно, і ракоскорпіони. Коли ж на початку девону з’явилося безліч хороших плавців – хребетних і амоноідей, граптоліти зовсім зникли.

Корисні копалини

Основні корисні копалини силурійського періоду: залізні руди, золото, мідь, горючі сланці, фосфорити і барит.

Візуалізація статті нижче: