Кембрійський період (кембрій) – перший геологічний період палеозойської ери і фанерозойського еону загалом. Почався 541,0 ± 1,0 млн років тому, а закінчився 485,4 ± 1,9 млн років тому. Отже, кембрій тривав приблизно 56 млн років

У кембрії виділяють чотири епохи: Тереновіанську, Епоху 2, Мяолінгіанську або Епоху 3 і Фуронгійську.

Тектоніка

На початку кембрійського періоду існував один-єдиний величезний континент, якому вчені дали назву Пангея, що з грецького перекладається як «вся земля». З часом Пангея розпалася на частини, які стали основою сучасних континентів. Наприкінці кембрійського періоду Пангея поділилася на два надконтиненти: Лаврентію у Північній півкулі та Гондвану у Південній. Простір між двома гігантськими континентами був зайнятий морем Тетіс. У кембрії існували два великих океани – палео-Атлантичний і палео-Азіатський, в центральних частинах яких розташовувалися серединно-океанічні хребти. Велика частина Гондвани протягом майже всього кембрію залишалася сушею, в межах якої переважали височини, рівнини і гірські масиви. Море періодично наступало лише на окраїнні частини цього континенту.

Наприкінці кембрійського періоду розпочалися активні фази каледонської складчастості – Фінмаркська та Ємтландська. Каледонська складчастість особливо чітко проявилася у Великобританії, на Скандинавському півострові, Шпіцбергені, Ньюфаундленді, в Казахстані, Західних Саянах і Аппалачах.

Гідросфера й атмосфера

З відступом протерозойських льодовиків клімат Землі поступово теплішав. Упродовж кембрію не виявлено суттєвих зледенінь. Жоден з існуючих на той час материків не розташовувався поблизу полюсів, тому температура суші залишалася досить високою. Глобальний клімат був, ймовірно, тепліший та однотипніший за сучасний. З відступом протерозойських льодовиків рівень моря значно піднявся. Низькі регіони, такі як Балтика, були затоплені, а значна частина світу охоплювалася мілкими епіконтинентальними морями. Відповідно, такі умови сприяли процвітанню та подальшій еволюції морських живих організмів. Хоча загалом кембрійський клімат і називають парниковим, проте упродовж нього відбувались коливання рівня океану, які пов’язують із циклами Міланковича та можливою динамікою Земної мантії.

Під час кембрію океани поступово насичувались киснем. Незважаючи на те, що до початку періоду в атмосфері уже було досить багато кисню, лише в кембрії, коли значно зменшилась кількість аеробних бактерій, зріс рівень кисню в океанічних водах. Цей розчинений кисень, можливо, спровокував Кембрійський вибух.

Органічний світ

Так званий Кембрійський вибух, який відбувся на самому початку Кембрійського періоду – це раптова поява і швидке розселення форм з твердим мінеральним скелетом: фосфатним, вапняним, кремнієвим. До них належать хіоліти, акрітархи, хіолітельмінти, строматопороідії, гастроподи, мшанки, пелециподи (двостулкові), брахіоподи (плечоногі) і археоціати – найдавніші рифоформуючі організми, які повністю вимерли до кінця раннього кембрію.

У кембрії рослини були представлені здебільшого водоростями. Питання про існування вищих наземних рослин в цей час залишається відкритим: відомі нечисленні суперечливі залишки і відбитки, видова приналежність яких досі невизначена.

Головними представниками тваринного світу кембрійського моря були схожі на ракоподібних трилобіти. Панцир трилобіта був поділений на три повздовжні та поперечні частини. Ротовий отвір містився на нижньому боці голови; на верхньому – розташовувалася пара очей. Трилобіти пересувалися морським дном, збираючи і поїдаючи дрібні організми та їхні рештки. Водночас із трилобітами в стародавніх морях мешкали примітивні плечоногі, голкошкірі, черв’яки, медузи та губки.

Перші роботи, присвячені трилобітам, були переважно, описовими, але вже у XIX столітті з’являються спроби класифікувати цю групу тварин (Броньяр у 1822 році і Барранд у 1852 році). Трилобіти і зараз привертають увагу багатьох дослідників через важливе стратиграфічне значення, оскільки знахідки їхніх скам’янілостей в палеозойських відкладах надзвичайно часті.

На трилобітів полювали аномалокаріси членистоногі з класу дінокарид, які використовували для плавання гнучкі бічні лопаті. Це найбільші тварини кембрійського періоду: довжина тіла зазвичай не перевищувала 60 см, але інколи досягала 2 метрів. Судячи з будови ротової частини та наявності хапальних щупалець, аномалокаріси вели хижий спосіб життя, хоча здатність їхніх щелеп розгризати панцирі трилобітів й досі залишається дискусійним – і це незважаючи на те, що сліди укусів аномалокарісів знайдені на відбитках трилобітів. Можливо вони харчувався «м’якими» трилобітами, які скинули панцир під час линьки, але помилково хапали і «твердих», які вже її закінчили.

З боків тіла аномалокаріса були лопаті, що нагадують параподії кільчастих червів, за допомогою яких він активно плавав. Мав віялоподібний хвіст. Для нього характерна велика голова, на якій розташовувалися великі очі діаметром близько 3 см і які забезпечували тварині відмінний зір.

Рештки аномалокаріса тривалий час не могли ідентифікувати – вчені ніяк не могли зрозуміти, як міг виглядати їхній власник. Але у 1892 році, коли були знайдені його довгі ротові придатки, палеонтологи вирішили, що вони, очевидно, належать якомусь примітивному представнику ракоподібних. Пізніше, у 1911 році, були виявлені частини кільцеподібного рота, які спочатку ідентифікували як рештки давньої медузи. І лише у 1980-х роках стало зрозуміло, що ротові придатки і пластини рота належать одній і тій же тварині. Скам’янілості аномалокаріса вперше були знайдені в XIX столітті в сланцях Берджес в Канаді. Відтоді у різних частинах світу (особливо Китаї та Австралії) вчені знайшли кілька повних скам’янілостей цієї дивовижні тварини.

Корисні копалини

Корисні копалини кембрійського періоду відносно бідні у порівнянні з іншими періодами. В кембрії сформувалися перші великі промислові родовища фосфоритів (Казахстан, Китай, Монголія). Відомі родовища вуглеводнів (Іркутський амфітеатр, балтійський регіон, Хассі-Месауд в Алжирі). Промислове значення мають родовища кам’яної солі на Сибірській платформі, в США, Пакистані, Індії. Відомі родовища колчеданно-поліметалічних руд (Сибір), свинцю – у Північній Африці, марганцю – в Кузнецькому Алатау і бокситів (Східний Сибір).

Візуалізація статті нижче: