На певний момент увага вчених була спрямована на гіпотези про походження геомагнітного поля, які передбачали існування в Землі розділених електричних зарядів різних знаків. При цьому заряди одного знаку вважалися розподіленими по всьому її об’ємі, а іншого – лише по її поверхні.

Ці заряди при добовому обертанні планети могли утворювати замкнуті токові контури, які, за думкою авторів гіпотез, повинні були формувати магнітне поле Землі.

Такі гіпотези відкидалися вже тому, що вони не надавали переконливих пояснень причин, які спричиняли розділення земних зарядів.

Німецький фізик Т. Шломка і американський фізик В. Сванн, захищаючи гіпотези «зарядних» появи геомагнітного поля, намагалися обґрунтувати це розділення за допомогою деяких їх власних умоглядно «відкритих» нових законів електрики. Перший автор пропонував, щоб однаково заряджені частинки взаємодіяли однаково, а другий автор – щоб частинки з різними зарядами взаємодіяли інакше, ніж передбачено формулою Кулона. Отримані Шломкою та Сванном результати, на підставі припущених закономірностей, теоретично дозволяли розрахувати зміщення зарядів і, здається, переконували в правдоподібності розглянутих гіпотез. Але вчені-магнітологи досить швидко остаточно відмовилися від цих гіпотез, оскільки в іншому випадку довелося б поставити під сумнів незаперечність закону Кулона. Протягом двох століть його застосування в найрізноманітніших умовах було підтверджено справедливість цієї закономірності, яку встановив Кулон. Більше того, цей фундаментальний закон природи точно виконується, як експериментально підтверджено, не лише в макросвіті, але і в відомому нам мікросвіті. Це відкрив ще засновник атомної фізики Ернест Резерфорд, який встановив, що ядро атома – позитивно заряджений згусток речовини, розмірами вдесятеро менший за атом, створює навколо себе електричне поле, що діє на негативно заряджений електрон в повній відповідності з формулою Кулона (рис. 1). У фізиків сьогодні немає жодних сумнівів щодо того, що ця формула вірна навіть на космічних відстанях. Тому можна лише дивуватися універсальності цього важливого закону фізики і, звісно, немає потреби його «вдосконалювати» на користь сумнівних гіпотез.

Були й і інші спроби пов’язати земний магнетизм із причинами, існування яких в природі передбачалося відповідно до ще не відомих її законів.

Так, було висловлене припущення про наявність, наприклад, такого закону: будь-яке тіло, що обертається (навіть не феромагнітне!) створює навколо себе магнітне поле. Перевірка правдивості цього твердження вимагала проведення складних експериментів, і тому протягом тривалого часу найвидатніші експериментатори не могли виконати ці завдання.

Лише фізику Петру Миколайовичу Лебедєву вдалося впоратися з цією задачею. Про його майстерність у проведенні найтонших вимірювань ходили легенди. І ці легенди мали під собою серйозні підстави: саме йому на рубежі XX століття вдалося «зважити» світло – визначити його тиск не лише на тверді тіла, а й на гази.

Навіть найвідоміші фізики-експериментатори Європи та Америки, незважаючи на багаторазові спроби, не змогли досягти цього результату.

У 1911 році П. М. Лебедєв створив установку для перевірки правдивості передбаченого нового закону (рис. 2). За допомогою цієї установки йому вдалося обертати мідне кільце з великою кутовою швидкістю – до 5–6 тисяч обертів на секунду – і фіксувати зміну магнітного поля близько до цього кільця. Однак, незважаючи на використання високочутливого магнітометра, не було зауважено жодних змін у магнітному полі при обертанні кільця.

Через 40 років відомий англійський фізик-атомник Патрік Блекетт (рис. 3), який зумів створити магнітометр найвищої чутливості, вирішив знову перевірити припущення про намагнічування об’єктів, що обертаються. Для цього він використовував циліндр діаметром 10 см з чистого золота, вагою понад 15 кг. За розрахунками Блекетта, під час «польоту» цього циліндра разом із Землею у світовому просторі навколо нього мало виникнути відчутне магнітне поле. Але розрахунки суперечили дійсності: індикатор магнітометра завжди показував відсутність очікуваного результату експериментатора.

Цей експеримент закінчив ще одну спробу знайти причину земного магнетизму за допомогою спеціально створеного для цієї мети фізичного закону.

Історія науки відома багатьма подібними випадками, коли робилися необґрунтовані спроби переглянути встановлені фізичні закони, які були всебічно перевірені багатим досвідом їх застосування, як для пояснення наявних природних явищ, так і для передбачення нових.

Це, звісно, не означає, що на певному етапі розвитку науки може виявитися, що деяке новоз’явлене явище природи не підлягає загальновизнаним законам в природознавстві. У такому випадку вчені шукають новий, більш загальний фізичний закон. Проте обов’язковою умовою при цьому пошуку є задоволення найважливішої вимоги: новий закон повинен включати в себе існуючий як окремий випадок і, в жодному разі, не скасовувати його. Саме так завжди розвивалася природознавство і так воно буде розвиватися у майбутньому, оскільки в пізнанні світу немає іншого шляху!

У нашій великій «бібліотеці» гіпотез ми ознайомилися лише з невеликою частиною припущень, висловлених вченими щодо причин земного магнетизму. Ми вибирали лише ті з них, які залишили більш або менш помітний слід в історії науки. Проте в цій «бібліотеці» ми ще не підійшли до «полиці», на якій розміщені гіпотези про природу магнітного поля нашої планети, які привертають і продовжують привертати найбільше уваги сучасних магнітологів.

Але перед тим, як ми це зробимо, варто звернутися до дивовижних фактів, виявлених геофізиками протягом останніх десятиліть і які стосуються змін магнітного стану Землі, як на протязі відносно коротких періодів часу, так і за мільйони та сотні мільйонів років.

На основі: Почтарев, В.И., Михлин, Б.З. (1986). Тайна намагниченной Земли. Москва : Педагогика, 112.