Експедиція Галлея була споряджена, як ми пам’ятаємо, щоб провести необхідні магнітні вимірювання і на їх основі «знайти правило для визначення схилення компаса». Володіючи значним фактичним матеріалом, учений все ж таки не вирішив поставленого перед ним завдання, що здавалося тоді дуже простим. Зараз, звісно, цілком ясно, що він і міг знайти таке загальне правило, оскільки схилення, як й інші елементи земного магнетизму, складним чином змінюються вздовж поверхні Землі через наявність магнітних аномалій. Але якщо Галлей не створив правило визначення схилення, то дав у руки мореплавцям магнітну карту, за допомогою якої моряки могли визначати схилення в Атлантичному та значній частині Індійського океанах.

Крім того, при створенні магнітної карти вчений ніби «мимохідь» зробив видатний внесок у картографію. Він запропонував наносити на географічну основу так звані ізолінії картографованих фізичних величин. Ізолінією називається пряма або крива, у всіх точках якої вимірювана фізична величина має одне і те ж значення (рис. 1). Спосіб подання просторового розподілу фізичних величин за допомогою ізоліній дозволяв створювати наочне та зрозуміле зображення характеру змін досліджуваних величин. Цей спосіб і тепер успішно застосовується при складанні карт просторового розподілу будь-яких фізичних величин.

Ізолініям всіх елементів земного магнетизму присвоєно свої назви. Так, ізолінії магнітного схилення названі ізогонами, нахилу – ізоклінами, ізолінії значень модуля вектора індукції магнітного поля Землі та його складових – ізодинамами. Магнітні карти по суті і являють собою карти ізогон, ізоклін або ізодинам. Ці карти можуть відноситися як до всієї поверхні Землі, так і до окремих її ділянок різної площі. Такі карти для всієї поверхні земної кулі – світові магнітні карти – являють собою зображення ізоліній, що відбивають просторовий розподіл головного магнітного поля і дуже великих, регіональних аномалій.

Подібно до того, як на фізичних картах півкуль лінії рівних значень висот – ізогіпси та лінії рівних глибин – ізобати виявляють великі елементи рельєфу земної поверхні, ізолінії на світових магнітних картах виявляють найбільші особливості магнітного «рельєфу» цієї поверхні, і на них добре видно магнітні «гори» і «долини», що відносяться до материкових аномалій.

Погляньте на карту індукції геомагнітного поля (рис. 2). На ній видно, що материкові аномалії цього елемента земного магнетизму перебувають у чотирьох районах – Сході Азії, північній частині Північної Америки, околицях Південного магнітного полюса й у південній частині Атлантичного океану.

Розташування материкових аномалій інших елементів магнітного поля Землі дещо інші, однак і вони тяжіють до районів розташування материкових аномалій індукції В_Т.

Магнітні карти, на які наносяться ізолінії регіональних аномалій геомагнітного поля, складаються, як правило, у великих масштабах, і за ними можна простежити навіть незначні зміни елементів земного магнетизму. Великий масштаб використовується у випадках, коли необхідно виявити порівняно дрібні локальні аномалії, наприклад при пошуку дуже локалізованих родовищ корисних копалин, якими є, зокрема, кімберлітові трубки, що містять алмази.

На всіх магнітних картах ізогони та ізокліни дано у градусах, а ізодинами – в одиницях індукції магнітного поля. У Міжнародній системі СІ цією одиницею є тесла (Тл). Таку назву одиниця індукції магнітного поля отримала на честь видатного вченого та винахідника Миколи Тесла, серба за національністю, який багато років працював у США.

Магнітне поле Землі відноситься до слабких полів. Індукція його головного поля Вт змінюється в залежності від широти в межах від 24 мкТл (мікротесла) біля берегів Південної Америки до 69 мкТл біля Південного магнітного полюса. Горизонтальна складова В_Н індукції цього поля досягає на південному краю Азії 32 мкТл і зменшується порівняно монотонно до магнітних полюсів, де вона стає рівною нулю. Вертикальна складова B_Z поля, зростає від нуля на магнітному екваторі до найбільшої по абсолютній величині (приблизно 70 мкТл) на Південному магнітному полюсі. Схилення D змінюється від –180° до +180°, а нахил J, як уже згадувалося, від Південного магнітного полюса до Північного – в межах від –90° до +90°.

На основі: Почтарев, В.И., Михлин, Б.З. (1986). Тайна намагниченной Земли. Москва : Педагогика, 112.