Туристи, що мандрують гірськими маршрутами, часто беруть із собою невеликий прилад – альтиметр – для вимірювання висоти (рис. 1).
Якщо через певну кількість кроків фіксувати показання альтиметра, то за ними можна побудувати графік, що показує, як змінюється висота шляху вздовж маршруту. Очевидно, чим гористіша місцевість, якою цей маршрут пролягає, тим більшими будуть коливання лінії графіка.
Уявімо тепер туриста, який вирішив здійснити похід магнітними «горами» і «долинами». Для такої подорожі йому потрібно захопити із собою «магнітний альтиметр» – магнітометр, і тоді він зможе визначати свою магнітну висоту. Побудувавши графік проведених вимірів, турист виявить на рівній земній поверхні магнітний рельєф більшої чи меншої пересіченості.
Структура магнітного поля Землі така, що, зробивши навколосвітню подорож, цей турист один раз чи двічі, залежно від того, який елемент земного магнетизму ним вимірюється, підніматиметься на величезну магнітну «висоту» чи опускатиметься у глибоку магнітну «долину» (рис. 2). Ці здуття чи вм’ятини на магнітній «поверхні», що оточує земну кулю, зумовлені полем його однорідного намагнічування, або дипольним полем. Переміщаючись цією «поверхнею», турист помітить кілька менш значних за інтенсивністю, ніж у попередньому випадку, підйомів та опускань магнітного рельєфу. Це так звані світові чи материкові аномалії. Остання назва характеризує їх розміри: вони займають площі, порівняні з площами окремих материків.
Інструмент, що використовується для вимірювання висоти підйому або висоти над рівнем моря, зокрема – у літальних апаратах. Поширена форма – барометр-анероїд, що працює за принципом визначення різниці тиску повітря на різній висоті
Графік суми дипольного поля і поля материкових аномалій, що називається головним магнітним полем, – це порівняно згладжена крива, що має лише кілька коливань уздовж будь-якого маршруту навколо земної кулі. Якщо зважати на увесь магнітний рельєф Землі, необхідно брати до уваги і дрібніші магнітні «гори» та «долини». Частину з них, що мають довжину від сотень до кількох десятків кілометрів, відносять до регіональних аномалій, а ще менших розмірів – до локальних аномалій.
Інтенсивність магнітного поля Землі змінюється в межах від 23 мкТл в районі екватору до 61 мкТл в районі полюсів
Отже, у структурі магнітного поля Землі розрізняються чотири види полів: дипольне поле, поля світових або материкових аномалій, поля регіональних і локальних аномалій. Кожне з цих полів відрізняють важливі та цікаві в науковому і практичному відношенні особливості. Їх вивчають геофізики та геологи, оскільки вони відображають склад і будову глибинних шарів Землі, а також фізичні процеси в її надрах.
Зазвичай інтенсивність дипольного поля набагато більше, ніж інтенсивність материкових аномалій. Інтенсивність останніх найчастіше в десятки разів перевищує його значення лише в межах регіональних і локальних аномалій. Є, щоправда вкрай рідко, ділянки земної поверхні, у яких ці аномалії за інтенсивністю близькі до головного магнітного поля Землі. Але серед цих ділянок унікальний район Курської магнітної аномалії – єдине місце Землі, де «піднімаються» десятки магнітних Еверестів.
На основі: Почтарев, В.И., Михлин, Б.З. (1986). Тайна намагниченной Земли. Москва : Педагогика, 112.
