Круль В.П. Ретроспективна географія поселень Західної України : Монографія. – Чернівці : Рута, 2004. – 382 с.
Переднє слово
Ретроспективна (історична) географія є самодостатньою науковою дисципліною, що однаково дотикається як до географії, так і до історії. Таке її положення, здавалося б, необхідно визнати апріорно і не вдаватися до додаткових аргументацій на кшталт «білизни білого» чи «правильності правильного». Одначе сьогоднішня ситуація ускладнена позицією істориків, які на правах, ймовірно, першості прикметникової дефініції в означенні назви дисципліни «привласнюють» її цілком історичній науці. Однак у них вона займає не осібне місце, як, скажімо, археологія чи історіографія, а слугує допоміжною дисципліною у вивченні ретроспективної реальності як, наприклад, геральдика чи нумізматика. Таке «історичне становище» ретроспективної географії виходить від неспроможності істориків дослідити своїм методологічним апаратом природну обстановку минулих епох. Для досягнення останнього необхідно широко залучати методи географічної науки і визнавати, таким чином, важливість для ретроспективної географії власне географії. А це для істориків-консерваторів є неприпустимим моментом, який може похитнути «непорушну» історичність у ретроспективній географії.
На жаль, такий пануючий погляд на ретроспективну географію, як складову історії, перешкоджав і перешкоджає повному і всебічному висвітленню історико-географічних проблем, тому вона хибує і дотепер історичною однобокістю. Хоча один із фундаторів радянської історичної географії, історик за фахом, В.Яцунський визнавав, що історична географія «на основі періодизації, прийнятої в історичній науці, повинна дати характеристику фізичної, економічної і політичної географії (розрядка наша – В.К.) даної країни чи території на відповідних відтинках часу». Як бачимо, історії тут стосується тільки часова періодизація, а все інше віддається у володіння географам. Однак ми відразу, щоб нас ніхто не звинувачував у «перетягуванні історико-географічної ковдри» на свій географічний бік, задекларуємо своє позиціонування від абсолютизації географічності в ретроспективній географії, яка шкодить їй таким же чином, як і т.зв. історичний шовінізм (накладання історичною наукою табу на всі дисципліни, які так чи інакше пов’язані із часом і суспільством, в т.ч. і на історичну географію).
Науково коректною видається позиція, що визнає право як історичною, так і географічною наукою мати свій погляд на об’єкт і предмет дослідження ретроспективної (історичної) географії. Тут саме на часі внести ясність у понятійне означення самого джерела суперечок істориків і географів, адже в науковому світі найуживанішою є назва предмету як історична географія, яка, як уже наголошувалося, на думку істориків, належить до сфери історичних дисциплін. Водночас, має місце і визначення географічної історії, яка, безперечно, відноситься до історичної науки. На нашу думку, щоб розмежувати географічний та історичний підхід у вивченні історичної географії слід запропонувати для географів назву ретроспективна географія, а для істориків залишити звичну їм історичну географію. Отже, від самої назви стане зрозуміло, які погляди (природничі чи історичні) відбиватимуться в тому чи іншому дослідженні, або який підхід превалюватиме у висвітленні різноманітних явищ і процесів.
Сама ретроспективна географія, як, зрештою, й географія, є достатньо структурованою наукою (про що детально йтиметься надалі). Проте для всіх її розділів: чи то для природничого чи то демографічного, чи то поселенського, чи будь-якого іншого провідним принципом дослідження (на відміну від власне історичної географії) є діахронічний підхід. Причому, на думку іншого представника радянської історичної географії (вже географа за фахом) В.Жекуліна, «коли спосіб історичного зрізу більшою мірою розроблений істориками, то діахронічний підхід – географами». Саме він передбачає простеження будь-якого географічного (у розумінні як природного, так і суспільного) явища чи процесу від його зародження до нинішнього стану розвитку, що дозволить визначити його походження, вивчити стадії розвитку й обґрунтувати подальшу динаміку.
Пропонована монографія є спробою дослідження зі сфери одного з розділів ретроспективної географії – ретроспективної географії поселень, що, на відміну від інших напрямів ретроспективно-географічної науки – ретроспективної природничої географії, ретроспективної географії населення, ретроспективної економічної географії тощо, є, на жаль, не розробленим. Окрім того, наша держава перебуває на стадії глибокої демографічної кризи, наслідком якої є катастрофічне скорочення її людності (за останнє десятиліття населення в Україні зменшилося на 4,5 млн. осіб). Рівнобіжно з цим процесом відбувається занепад поселенської структури – спостерігається зникнення населених пунктів, зменшується чисельність населення в них (останнє найбільше стосується сільських поселені, і малих міст і містечок. Скажімо, впродовж 1991-2003 рр. кількість сіл зменшилася на 232 поселення, а людність у них упала на 1,3 млн. осіб). Виходячи з цього, нагальним стало питаним розробки принципів територіальної організації систем розселення різноманітних таксономічних рангів. Означена мета досягається, на наше глибоке переконання, за умови використання діахронічного підходу у дослідженні заселенсько-поселенських процесів. Іншими словами, для повноти коректних наукових висновків необхідно відтворити хід поселенського освоєння, його часові особливості, ретроспективну поселенську організацію будь-якого регіону із тим, щоб спрогнозувати подальший розвиток його поселенської мережі та виявити наявні і можливі проблеми динаміки останньої.
Викличе певну дискусійність і регіон нашого дослідження – історико-географічна зона Західна Україна, адже в тих межах, у яких вона нами пропонується, ця територія в географічній літературі не зустрічається (обгрунтування правомірності її виокремлення нами проведене в § 2.1). В історико-географічному межуванні української етнічної території ми притримуємося етнолого-географічного принципу, який має право на життя, як і будь-який інший. Деякі з географічних назв районів подані не в загальновживаному варіанті, а згідно «Словника географічних назв України (топоніми та відтопонімні прикметники)» (автор Горинич В О). (Наприклад у нас – Зарічнянський район, а не Зарічнянський, Сарнівський район – а не Сарнівський тощо).
Ми свідомі того, що проблеми, які висвітлюються у даній монографії, мають різне трактування серед наукового загалу. Положення, що означуються в ній, можуть удосконалюватися з урахуванням новітніх надбань як географічної, так і історичної наук (а надто, коли збагачується фактологічний апарат). Тому ми відкриті до критики і сприймемо із вдячністю будь-які побажання і рекомендації, що можуть або покращити структуру праці, або окреслити нове бачення проблеми, або, зрештою, заперечити чи відкинути деякі її засадничі підходи.
