Береги, незважаючи на всю їх зовнішню різноманітність, можна розділити на два основних типи.

Для першого типу берега характерний крутий схил (обрив), перед яким часто простягається вузька смужка пляжу. Пляж складений валунами, галькою, мушлями або піском. На гористих узбережжях, густо порізаних річковими долинами, суша по лінії обриву обрізана немов ножем. На обриві часто спостерігаються свіжі зрізи гірських порід. Шари гірських порід іноді залягають рівними горизонтальними пластами, досить часто інтенсивно зігнуті в складки. Такі обриви можна бачити, наприклад, на Кавказькому узбережжі Чорного моря і в Криму.

Там, де до моря «спускаються» гори, стрімкий берег є ніби їх природним продовженням. Але там, де до самого моря підходить висока рівнина, як, наприклад, поблизу Одеси, крутий прибережний обрив формує різкий контраст з усім ландшафтом. На десятки кілометрів простягається плоский степ, і раптом біля моря він несподівано обривається прямовисною стіною, біля підніжжя якої вирують хвилі. Висота стін сягає 40–50 метрів. У таких місцях особливо чітко видно, що прибережний обрив створений самим морем, що саме море, крок за кроком руйнуючи край суші, зрізало її по цій межі, яка простягається направо і наліво до самого горизонту.

Процес руйнування берега називається абразією (від латинського слова «абразіо» – зрізання), а береги, що руйнуються морем – абразійними.

Другий тип берега – низинний. Такими берегами облямовуються зазвичай периферії пологих рівнин. Тут піски, що завдяки вітру здибилися горбами і порослі лісом, як, наприклад, в Ризькій затоці, безпосередньо межують з морем і формують надзвичайно широкі пляжі. Їхня поверхня не буває рівною. Вздовж лінії берега простягаються пологі піщані вали, і під час сильного шторму можна бачити, як ці вали розмиваються, а потім знову формуються, коли шторм вщухає і хвилі починають викидати до берега пісок. На рівнинах західної Камчатки можна нарахувати до півсотні таких валів, що утворюють уздовж моря смугу шириною понад 2 км. Найближчі до моря берегові вали зовсім позбавлені рослинності. На них можна зустріти морські мушлі та уламки дерев, викинуті морем разом з водоростями. Але чим далі від моря, тим густіше вали заростають травою, кущами, деревами, і лише з високого пагорба або літака можна розрізнити, що вали простягаються паралельно берегу моря. Та якщо берегові вали безпосередньо формує саме море, значить, такий берег не руйнується, а наростає, вклинюється вперед, в море. Адже морські хвилі тепер уже не досягають валів, які заросли кущами і деревами. Ці наростаючі береги називають акумулятивними (від латинського слова «акумуляціо» – накопичення).

У тих місцях, де лінія морського берега рівна, абразійні або акумулятивні ділянки простягаються на багато десятків кілометрів. Саме тому рівні береги хоч і красиві, але дуже одноманітні. Однак далеко не скрізь морські береги бувають рівними. На південному березі Фінської затоки, в районі Севастополя, глибоко врізані в сушу бухти чергуються з мисами і півостровами, висунутими далеко в море. Контур бухтового берега примхливо порізаний. Ще більш ускладнюють його острови, які часто собою ніби продовжують миси. У таких місцях абразійні ділянки розташовуються переважно на мисах, а акумулятивні – в глибині бухт.

Окрім того, у бухтових берегів трапляється безліч кіс, стрілок – вузьких смуг, складених галькою, валунами, піском або залишками мушель. Коли вперше бачиш косу, не віриться, що вона створена морем. На перший погляд видається, що це справа рук людини, яка невідомо для чого з’єднала вузькою перемичкою два миси, острів з материком, або перегородила бухту. У геоморфологічній науці подібні наносні формації називаються акумулятивними формами.

Використані матеріали:

1. Зенкович В. П. Морской берег. – М.: Государственное издательство технико-теоретической литературы, 1952. – 72 с. (Основа тексту з доопрацюванням – переклад, уточнення, осучаснення)