Колись річкові бобри були надзвичайно поширені в Європі й Азії. Цікаво, що у середні віки цю тварину вважали рибою, оскільки вона чудово плаває, а хвіст вкритий роговими пластинками. Саме тому під час постів у Римо-Католицькій церкві було дозволено вживати в їжу їхнє м’ясо.

Та оскільки людина полювала на них протягом тривалого часу заради цінного хутра – їхня кількість різко скоротилася. Сучасні популяції бобрів повільно відновлюються у Скандинавії, Фінляндії, Польщі, на півночі України, Росії, а також у нижній течії Рони (Франція) і в басейні Ельби (Німеччина). Річкові бобри також поширені у Північній і Західній Монголії і в Китаї.

Ці великі гризуни мають довжину тіла від 70 до 100 см, хвоста – 30–35 см, вагу – понад 30 кг. Розповсюджені у лісовій смузі Євразії і Північної Америки. Тіло у бобра незграбне, з дещо приплюснутою головою, з рота виступають масивні жовтуваті різці, що ростуть протягом життя і ніколи не тупляться. Між пальцями задніх ніг у бобрів – плавальна перетинка, а пазур другого пальця передніх ніг подвійний, схожий на пінцет. Ним він розчісує своє хутро – еластичне, з густим, як пух, підшерстям і довгим остьовим волосом. Живуть до 25 років.

Живуть колоніями на берегах лісових річок та інших водойм. Свою хатку для житла бобер будує над водою, а вхід до неї завжди облаштовує під водою. Тут він зберігає і запаси корму. Щоб підтримувати рівень води в колонії, бобри споруджують греблі і спускові канали.

Далекими предками сучасних бобрів вважаються палеокастори, які жили наприкінці олігоцену, який закінчився приблизно 23 мільйони років тому. Ці викопні бобри мало походили на своїх нащадків, сучасних бобрів. По-перше, вони були значно меншими: їх висота в передпліччі становила лише 12 см. По-друге, палеокастори мешкали виключно на суші, при цьому вони мали потужні щелепи і зручні для риття землі передні кінцівки. По-третє – сучасні бобри мають потужні хвости-лопати, а у палеокасторів вони були невеликі.

Влітку бобри харчуються переважно молодими пагонами водних рослин та їхніми корінцями і травою.

Крім того, вони поїдають кору, гілочки, листя і коріння листяних кущів і дерев, найулюбленішими з яких є тополя, верба й осика. Бобри обгризають кору своїми гострими, як ніж, зігнутими різцями. З їхньою допомогою легко валять навіть великі дерева, підгризаючи їх біля основи стовбура. Потім вони відгризають гілки і розділяють стовбур на частини.

Зуби бобра ростуть протягом усього життя. Цим знаряддям тварини користуються для добування корму, а також будівництва греблі. Восени бобри активно валять дерева, заготовлюючи деревний корм на зиму, оскільки вони не впадають у сплячку і потребують значних запасів їжі.

Цікавий факт – у Північній Америці в штаті Монтана (США) було знайдено побудовану канадськими бобрами греблю завдовжки 700 метрів з висотою хатки – до 13 метрів.

Спершу боброва хатка будується лише з однією «кімнатою» шириною 1,7–2 метра і висотою до 1,6 метра. На будівництво такої простої хатки бобри витрачають близько 2-х місяців. Вхід в хатку розташований знизу, тому бобри виходять відразу в воду. Як природжений інженер, річковий бобер будує своє житло за певною схемою: спочатку в хід йдуть великі гілки, потім проміжки між ними заповнюються дрібнішими. А щоб в хатці не гуляв вітер, її стіни змащуються сумішшю глини і мулу. На «підлогу» тварини насипають дерев’яну стружку, а стіни всередині хатки роблять рівними, обкушуючи гілки, що випирають всередину житла. Бобри намагаються зробити своє житло міцним, теплим, надійним – і це їм вдається.

У міру збільшення бобрового сімейства потрібна додаткова житлова площа – і річкові будівельники починають розширювати хатку – добудовуючи нові «кімнати», і навіть другий поверх! Тому старі хатки можуть значно розростися як в ширину, так і в висоту.

Взимку в бобрових хатках зберігається плюсова температура, вода не замерзає, тому ці гризуни мають змогу виходити в підлідну товщу водоймища. Щоб попередити інших членів сім’ї про небезпеку, бобер б’є хвостом по воді. Під водою тварини можуть перебувати від 5 до 15 хвилин.

Бобри живуть сім’ями. Сім’я бобрів складається з дорослої пари і їхнього потомства минулого та нинішнього років. Ці гризуни злучаються вже в січні-лютому. Вагітність самки триває 105–108 днів.

У приплоді буває від 1-го до 5-ти (найчастіше 2–3) бобренят. Вони з’являються на світ в квітні–травні. Новонароджені тварини зрячі і вкриті хутром. Через 1–2 дні малята вже можуть плавати. Протягом перших трьох тижнів мати годує їх молоком, опісля вони самостійно харчуються рослинним кормом.

Бобренята, що підросли, дуже довго не полишають батьків. Лише на третьому році життя вони стають статевозрілими і створюють власні сім’ї. Молоді сім’ї обирають нову, незаселену ділянку і приступають до будівництва греблі та хатки. Наступного року у них вже з’являється власне потомство.

Так склалося, що нічим не стримуваний промисел бобрів заради цінного хутра і секрету мускусних залоз різко знизив їхню популяцію. Секретом мускусних залоз (відомим під назвою бобрового струменя), які розміщені спереду анальних залоз, бобер змащує хутро і захищає його від намокання. Люди використовували бобровий струмінь для лікування багатьох захворювань. У деяких регіонах людина настільки трансформувала гідрографію, що це призвело до непридатності значної кількості водойм для життя бобрів. Проте винищення бобрів було вчасно призупинене, і тепер їхня чисельність поступово відновлюється. Наразі в багатьох країнах бобри перебувають під охороною.

Візуалізація статті нижче: