Кирилюк С.М. Природа Місяця : монографія. Чернівці : Чернівецький нац. ун-т ім. Юрія Федьковича, 2021. 240 с.

У монографії розглядаються питання походження, будови та еволюції географічної оболонки природного супутника Землі – Місяця. Детально описані тектонічні та геологічні процеси, їх прояв і роль у сучасній геодинаміці супутника. Особлива увага приділена номенклатурі Місяця. Висвітлено рельєфні особливості з описом типових для Місяця елементів поверхні. Наводяться авторські концепції щодо виділення й ідентифікації ландшафтів в умовах Місяця. Детально описуються типові для планети ландшафти. Комплексно характеризується природа супутника – від походження окремих природних об’єктів й до набуття ними сучасного вигляду.

Для студентів географічних факультетів.

Передмова

Місяць – це найкрупніший природний супутник Землі та найближче до нас найбільше природне тіло. Незважаючи на достатню кількість вихідних матеріалів для вивчення природи місячної поверхні та його природи загалом, геологічній та геоморфологічний складовим не приділено належної уваги. Однак слід пам’ятати, що специфіка місячної поверхні може допомогти краще зрозуміти протікання еволюції земної поверхні, оскільки обидві планети розвивалися в коеволюційній взаємозалежності, що загалом сприяло синхронному проходженню ідентичних процесів планетарного масштабу.

Монографія «Природа Місяця» розроблена для навчальних дисциплін, які викладаються на географічному факультеті Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича: «Ксенографія з основами астрономії», «Фізична географія Сонячної системи», «Основи фізики Землі».

На основі узагальнених даних різних авторів і власних теоретичних розробок у монографії складається цілісна картина про природу супутника Землі – починаючи від історії формування й до розкриття еволюції основних геодинамічних процесів, які мають місце на супутнику (кратерне бомбардування, ендогенні та екзогенні процеси).

Окрему увагу приділено вивченню номенклатурних особливостей головних елементів поверхні Місяця.

Розроблено ряд концепцій, спрямованих на ідентифікацію та інтерпретацію ландшафтних комплексів Місяця. Наводяться детальні описи та авторські картографічні зображення типових для супутника комплексів.

У монографії важливий розділ, у якому розкриваються природні особливості окремих регіонів Місяця, з детальним висвітленням питань походження, розвитку та сучасного стану головних елементів їхньої поверхні.

Висновки

Наш супутник, якщо не брати до уваги Землю, є найбільш вивченою планетою і єдиною, яку відвідували люди. Загалом, для вивчення Місяця на сьогоднішній день було здійснено близько 65 офіційних запусків, в т. ч. автоматичних міжпланетних станцій, які були оснащені посадочними модулями, самохідними апаратами та пілотованими експедиціями.

Однак для повного розуміння природи Місяця цих досліджень недостатньо. Досі залишаються неясними склад і походження таких розповсюджених на поверхні утворень, як формація Кейлі. Точаться дискусії й щодо походження супутника. Як і для більшості планет земної групи, Місяцю не приділено належних географічних досліджень, які були б спрямовані на з’ясування просторових закономірностей його природи. Все це залишає на майбутнє досить широке поле для наукових пошуків.

Найбільш детально нами реконструйована геолого-геоморфологічна історія ключових квадрантів Місяця – Seleucus region, Aristarchus region, Timocharis region, Montes Apenninus region, Mare Serenitatis region, Macrobius region, Cleomedes region, Julius Caesar region, Taruntitus region, Mare Smythii region. Реконструкція перерахованих регіонів демонструє схожість процесів у розрізі геологічної історії, оскільки всі вони знаходяться в тропічній та екваторіальній частинах видимої півкулі планети. Спільними рисами еволюції поверхонь усіх регіонів є те, що під час імбрійського періоду і, можливо, під час доімбрійського, завдяки активному вулканізму утворювалися численні пагорби та западини в межах басейнових структур, які були вкриті товщами покривних викидів із сусідніх басейнів та загалом згладили первісні форми і врешті-решт сформували обширні рівнини між сусідніми басейнами. Піковий час формування цих вулканічних відмін, які формувалися з первинної материкової кори й мали такий самий склад, відбулися в кінці імбрійського періоду та на початку ератосфенського. Морські відміни, що частково перекриті материковими утвореннями різної товщини, виникли внасліок деформаційних переміщень під час формування морських басейнів, в результаті чого більш високі материкові відміни зруйнувалися та частково перемістилися в більш глибокі морські западини. Під час і після осадження ці, вже морські, відміни ще раз зазнали модифікацій через незначним вулканічні події і взяли участь у формування відмін куполів й ланцюгів кратерів. Тектонічна активність тривала, ймовірно, до кінця ератосфенського періоду. Завдяки їй збереглися раніше закладені тектонічні тенденції, і поверхня морів, в своїй більшості, була порушена. Одночасно зі значними порушеннями були сформовані більшість кругових кратерів, в основному ударного походження. Кратероутворення тривало як до, так і після того, як були сформовані морські відміни.

Ознайомитись з повнотекстовою версією можна ТУТ