Синій кит – типовий планктоноїд: він харчується численними рачками у верхній товщі моря. У водах Антарктиди кити споживають виключно планктон. Коли одного разу вирішили перевірити вміст шлунка кита, у ньому знайшли 425 кг крилю. У водах Арктики кити харчуються трьома видами рачків. У крижаній воді міститься більше кисню й вуглекислого газу, аніж у теплій, тому й життя в холодних водах часто значно багатше та різноманітніше, ніж у тропічних.

Синій кит здатний розвивати швидкість до 50 км/год. Їжу він звичайно заковтує, пірнаючи. На глибині приблизно 500 м може перебувати до двох годин. Щоразу після тривалого перебування на глибині кит повинен виринати, щоб набрати повітря. Потім він повертається на поверхню, у величезних кількостях заковтуючи планктон. Наполовину прикривши пащу, тварина викачує воду, затримуючи поживний планктон в щілинах китового вуса.

Пластинки китового вуса колись використовувались для виготовлення корсетів і німецькою мовою називались «кістки кита». Насправді ж – це пластинки, які складаються з рогової тканини, а не кістки, як вважали раніше.

Ареал синього кита (Balaenoptera musculus)
Ареал синього кита (Balaenoptera musculus)

Загалом синій кит космополіт. Його історичний ареал охоплював практично весь Світовий океан, хоча більшість стад тяжіли до певних його регіонів

Кити, як і деякі інші морські тварини, походять від наземних ссавців. Мільйони років тому достатня кількість їжі привернула, ймовірно, цих тварин до води. Внаслідок цього вони пристосувалися до нового середовища.

Так в поданні палеонтологів виглядає амбулоцет, один з перших китів. Вірніше – істота, яка є «ланкою в еволюційному дереві», що з’єднує наземних ссавців початку кайнозойської ери і сучасних китоподібних: синіх, сірих і горбатих китів, кашалотів, нарвалів, косаток і дельфінів – всього приблизно 80 видів тварин, що борознять простори сучасного Світового океану.

Амбулоцет
Амбулоцет

Представник ранньої стадії розвитку китоподібних, тварина, що могла як ходити, так і плавати. Цей перехідний викопний різновид прояснює шляхи походження китоподібних із сухопутних тварин

Еволюційна історія китів як одного з найбільш спеціалізованих загонів ссавців, для біологів, залишалася загадкою навіть в XX ст., коли в 1945 р., Джордж Сімпсон склав систему еволюційних відносин між ссавцями, на основі наявних на той момент палеонтологічних даних, зазначивши, що про китоподібних є вкрай мало даних і помістивши цей загін незалежно від інших, зв’язавши їхню історію лише з загальним гіпотетичним предком плацентарних.

Через два десятиліття по тому палеонтологи знайшли велику кількість залишків стародавніх китів і їхніх предків, які сформувалися до еоценового періоду (55–34 млн років тому). Це час, коли стародавні кити (Археоцети) тільки почали «входити» в воду. Кістки китоподібних знаходили в більш пізніх олігоценових шарах (3–24 млн років тому).

Викопні кити
Викопні кити

Палеонтологи знайшли велику кількість залишків стародавніх китів і їхніх предків, які сформувалися до еоценового періоду (55–34 млн років тому)

Тоді відбувалося формування вже двох сучасних підрядів цієї групи – зубатих і вусатих китів. Проведена переоцінка родинних відносин, заснована на схожості білків імунної системи, показала, що кити найближчі до парнокопитних.

Незважаючи на те, що кити можуть вільно пересуватися в морі, вони живуть лише на обмежених територіях. Це відбувається тому, що в морі небагато таких місць – особливо в районах Арктики й Антарктиди – де б була достатня кількість планктону.

Замерзання вод спричинює міграцію синіх китів у теплі тропічні регіони, де немає планктону, тому на місцях зимівель кити інколи голодують.

Кити тримаються маленькими групами, що зазвичай не перевищують 2–4 особин. У більші групи кити об’єднуються, коли натрапляють на багате місце годівлі. Парування між китами й поява на світ малюків відбуваються в теплих водах.

Новонароджені китенята покриті лише тонкою плівкою жиру (дорослі ж кити мають товстий жировий шар). Довжина дитинчат може сягати 7 м, а маса – приблизно 3 тон. Китеня харчується молоком матері. За день воно споживає більше 600 л молока. Період годівлі триває 7 місяців, коли довжина китеняти досягає 15 метрів. У цей час у нього остаточно розвиваються пластинки китового вуса й він уже може сам заковтувати їжу.

Самка синього кита з малюком
Самка синього кита з малюком

Новонароджені китенята покриті лише тонкою плівкою жиру (дорослі ж кити мають товстий жировий шар). Довжина дитинчат може сягати 7 м, а маса – приблизно 3 тон. Китеня харчується молоком матері. За день воно споживає більше 600 л молока

Замість зубів паща кита має ряд пластинок, які називаються китовим вусом. Вони утворюють систему, яка фільтрує корм. За один раз через це велике сито проходить 5 т води, в якій міститься планктон.

У порожнині рота кита таких пластинок із щетиноподібною грубою бахромою міститься близько 320. Ця бахрома затримує найменші частинки їжі. Після того, як кит випускає воду, він злизує поживу м’ясистим язиком.

Китовий вус
Китовий вус

Замість зубів паща кита має ряд пластинок, які називаються китовим вусом. Вони утворюють систему, яка фільтрує корм. За один раз через це велике сито проходить 5 т води, в якій міститься планктон

Починаючи з 1986 року, вилов китів для торгівлі відбувається дедалі рідше. З тих пір популяція синіх китів помітно збільшилась. Однак необхідно принаймні ще протягом ста років оберігати цих ссавців, аби можна було впевнено стверджувати, що небезпеки їхнього зникнення вже не існує. Про синіх й інших китів сьогодні піклуються найбільш впливові організації по збереженню довкілля.

В зоологічному відділі Природничого музею університету зберігається унікальний експонат – скелет синього кита (Balaenoptera musculus), найбільшої тварини в світі. На запит навчального закладу він був подарований зоомузею одеською китобійною флотилією «Слава» (у часи коли проводився комерційний промисел китів).

Скелет синього кита в Природничому музеї ЧНУ ім. Ю.Федьковича
Скелет синього кита в Природничому музеї ЧНУ ім. Ю.Федьковича

В зоологічному відділі Природничого музею університету зберігається унікальний експонат – скелет синього кита (Balaenoptera musculus), найбільшої тварини в світі. На запит навчального закладу він був подарований зоомузею одеською китобійною флотилією «Слава» (у часи коли проводився комерційний промисел китів)

Китобоїв приваблювали розміри синього кита. Його величезне тіло перероблялося в риб’ячий жир, а китовий вус використовували для виробництва корсетів. У період з 1930 по 1931 роки біля берегів Антарктиди китобої вбили понад 30 тисяч китів. Цікаво, що англійські китолови називали синього кита «горщиком сірки». У районах нагулу шкіра кита обростає зеленою плівкою з діатомових водоростей, що приховує його природний колір (у теплих і помірних водах така плівка зникає).

Даний екземпляр був здобутий у рейсі «Слави» 1951 року біля берегів Антарктиди і при вилові мав довжину 27 метрів і масу 100 тон. Цей скелет був доставлений з Одеси до Чернівців залізницею. Найбільший ж самець був довжиною 31 м. Самки ще довші. Найбільша зафіксована вага кита – 178 тонн.

Судно "Слава" одеської китобійної флотилії
Судно “Слава” одеської китобійної флотилії

Флагман радянської антарктичної китобійної флотилії. Побудована в Великобританії для норвезької китобійної фірми в 1929 році, плавала під прапорами Британії та Панами, в 1938 році була придбана Німеччиною. У 1946 році була в рахунок репарацій передана СРСР. У 1966 році з Одеси була перебазована до Владивостока, а в 1970 році була продана в Японію на металобрухт

Для природного очищення кісток некрофагами він був закопаний в землю в саду на біостанції університету в с. Чорнівка. З 1957 року кістяк кита змонтований в зоомузеї (на 1 поверсі 3-го корпусу). А з 1986 р. у приміщенні Природничого музею (по вул. Шиллера, 5).

До речі, крім нашого, в Україні експонуються ще 2 скелети синього кита: у Одеському університетському зоомузеї і Херсонському краєзнавчому.

Візуалізація статті нижче: